З чого ж усе почалось? «Ми стояли посеред степу десь в районі гіпотетичного перехрестя двох уявних шляхів – давно загубленого у часі Шовкового і прихованого від зайвих очей… назвемо його за аналогією із першим Маковим. Говорячи «ми» я маю на увазі Вашого покірного слугу і його алматинську колегу журналістку А. Власне кажучи, це була лише перша із цілої череди скажених А-их ідей – прослідувати шляхами наркоторгівлі через Киргизію, Узбекистан та Казахстан…»

Хоча ні! Все почалось дещо раніше: «На старій площі Алмати виступав «Чайф». Я стояв у натовпі поміж двох кубіт. Кожна з них була чимось близькою мені. Чи здогадувались вони, що це – побачення «втрьох»? Думаю що так, лише не хотіли подробиць...» Ні, чорт забирай, це все не те.

Можливо, початком даної історії слід вважати момент непорозуміння із замовником? Я тоді не пішов на жодні компроміси. За два тижня ця робота, а точніше відсутність будь-якої справжньої роботи, порядком встигла набриднути. Добре оплачуване лидацтво…

Чи може варто почати із того, що взагалі я робив в Алмати у вересні 2006-ого року? ОК, дозвольте відповім лаконічно – був запрошений у якості медіа-консультанта просувати одну із опозиційних партійних газет.

Нажаль життя не є фікшеном – часто чисельні і неявні сюжетні лінії справжнього буття тісно переплітаються в одному гордієвому вузлі. І порою зовсім не просто визначити котра з них стане, чи е, чи була головною. І чи є головна сюжетна лінія взагалі? Отож дозвольте я почну з кінця: «Ми стояли на площині, посеред степу на гіпотетичному перехресті двох уявних шляхів…»

Мій скромний внесок до геніального А-ого плану обмежувався лише рекомендаціями щодо методу пересування – звісно ж, як найбільш пізнавальний і корисний для здоров’я, я запропонував автостоп. Виїхали доволі пізно – близько 11-ої години. Двісті кілометрів з Алмати до столиці Киргизії подолали фактично на одній попутці, напішо перейшли кордон – загалом, початок мандрівки нічого незвичайного не обіцяв. Але уже вечором того ж дня ми потрапили на високогірний перевал Тоо-Ашуу висотою 3500 м. над рівнем моря. Тут температура наближалась до нуля, вирував шалений вітер і йшов сніг. На ніч зупинились у придорожньому готелі, де ціна нічлігу з однієї людини становила 50 тенге – лндь більше одного долара.

Киргизія мабуть найдешевша із усіх країн колишнього Радянського Союзу. Дорогою нам часто доводилось чути, як киргизи водночас хвалять свою країну за те що вона надає їм максимум свобод та з іншого боку нарікають на її тотальну бідність та низьку заробітну платню. В середньому тут заробляють 40 – 50 американських доларів в місяць. На відміну від сусідів – Казахстану та Узбекистану тут немає суттєвих природних ресурсів. Гірський рельєф значно ускладнює транспортне сполучення поміж регіонами і столицею. Зовсім не сприяють економічному розвитку країни й нескінченні корупційні скандали в її внутрішньополітичному житті.

Із-за невеликої кількості машин, зранку довелось зловити доволі комфортну, але дуже повільну фуру. На ній ми дісталися мальовничого Токтогульського водосховища. З добрих півтори години довелось об’їжджати велетенську водойму, що її було штучно розлито по дну гірської долини здавалось якраз поперек головної автостради Киргизії Бішкек – Ош.

Лиш минулого року приведена до ладу магістраль проходить повз два високогірні перевали і весь шлях довжиною 900 км. долається за два дні. На перевали не допускаються ні автобуси ні маршрутні таксі, отож маршрут Бішкек – Ом сьогодні являє собою непоганий промисел для таксистів. Легкова машина коштує доволі дешево – всього лиш 30 доларів.

Покинувши береги водосховища наша траса, якщо можна взагалі так назвати просту двосмугову гірську дорогу, продовжує витись берегом запрудженої гірської ріки. Подолавши п’ять тунелів дорога виводить вас до величної дамби поперек вузької гірської ущелини - наринської електростанції. Нажаль за часів союзу тут встигли встановити лише одну турбіну – так електростанція і працює донині, використовуючи лише малу частину своєї потужності.

Близько полудня спустились у Ферганську долину. Під кінець вересня температура тут сягає тридцяти п’яти градусів, усюди безліч дешевих фруктів та овочів, а селяни вручну збирають бавовну на безкраїх полях цієї дивної для нас культури. Ферганська долина - одне із найбільш густонаселених місць на планеті. Саме тут знаходиться місто Ош – колиска киргизької демократичної революції 2005 року. Західніше – вже на території Узбекистану – розташовуються відомий своїми кривавими подіями 2005 року Андижан, а також місто Фергана – іще один центр узбецької опозиції.

Першою метою на нашому шляху було місто Ош. Потрапити туди – а це, власне кажучи, була більше А-на ініціатива, аніж моя – нас спонукала певна подія, суті котрої ми так і не знали, оскільки попередньої поверхневої телефонної розмови з її організаторами – друзями А. явно не вистачило аби з’ясувати усі дрібниці. Коли ж ми дісталися спочатку Ошу, а невдовзі й обумовленої адреси, то ледве переступивши поріг з вигляду звичайного і непримітного приватного будиночку зрозуміли що перенеслися у зовсім інший світ.

Світ називався просто - Арт Кафе і попали якраз на його відкриття. Творцем цього світу виступав дехто Данило Кислов. Данило народився в 1965 р. в місті Фергана, закінчив три курси філологічного факультету і пішов працювати автослюсарем. Також працював, відповідальним секретарем, редактором, монтером шляхів, водієм, водолазом, продавцем, архіваріусом, веб-дизайнером та менеджером інтернет-проектів. З 1995-ого року редактор прози в журналі Звезла Востока (Ташкент). Автор віршів, прози есе, мініатюр. Проте найцікавішим для нас є те, що Данило є автором і менеджером мереженого проекту "Ферганское Сообщество в Рунете", а також засновником і головним реактором Інформаційного Агентства Фергана.Ру. Сам сайт блокується на території Узбекистану а його натхненник Данило після Андижанських подій оцінює своє повернення на батьківщину як надто ризиковане. На моє пряме запитання чи э «Фергана.Ру» аппозиційним виданням, Данило примудрився відповісти доволі дипломатично - мовляв, “Фергана” є не більше, аніж сайтом об’єктивних новин.

Наскільки я зрозумів із контексту розмови з Данилом, відкриття Арт-Кафе на території сусідської демократичної Киргизії, поза своїми прямим призначенням – стати для жителів Оша таким-собі андерграундовим модним місцем відпочинку та гест-хаусом для його гостей, передбачало також і створення певної безпечної бази для “Фергани.Ру” та можливо й інших не санкціонованих узбецькою владою проектів. Серед запрошених на відкриття гостей ми мали честь познайомитись із представниками ОБСЄ, відомими Киргизькими правозахисниками, працівниками державного Російського Центру Стратегічних Досліджень та широко представленою братією місцевих журналістів.

Добряче відгулявши, наступного дня в компанії журналістів «Фергани» ми вирушили на їх батьківщину. Нас вкотре запросили погостити – цього разу в узбецькому бунтівному місті Фергана. Кордон долали усі разом. Не часто мені доводилось бачити подібний хаос на пропускному пункті. В Узбекистані мабуть охоронці порядку найбільш прискіпливі з усіх країн пострадянського простору а також тут неймовірний рівень хабарництва. В повсякденних розмовах ми тільки те й чули: скільки де і кому слід «дати», або як вийти на того чи іншого службовця. Тут прийнято давати “на лапу” навіть для того аби потрапити до армії, - оскільки це чи не єдиний шлях, що гарантував би стале місце роботи та можливість майбутньої кар’єри.

В мене на очах одна жіночка вложила митнику в руку зім’яту купюру і той, навіть не оцінивши номіналу купюри, без зазіхань пропустив її. В нашій компанії був чоловік взагалі без паспорта. Це коштувало йому близько десяти доларів і зайняло часу не більше аніж нам – обійти КПП стороною. Коли ми зустрілись, він розчаровано повідомив, що коли він йшов в той бік, довелось заплатити значно менше. В цьому прикордонному хаосі ми забули про одну важливу річ – задекларувати усі наявні у нас гроші. Такий тут закон і тепер проблеми на виїзді нам було гарантовано.

Отож, ми потрапили до аналогічного баченому раніше, на цей раз вже ферганського Арт-Кафе. А на ніч зупинились у надзвичайно цікавої людини, живописця і коваля Алішера Хамідова – випускника Республіканського Художнього Училища та члена творчого об’єднання Академії художеств Республіки Узбекистан. Пізніше того дня в головному кінотеатрі міста наші нові друзі – місцеві меценати - демонстрували фільм Ф. Феліні. «Репетиція оркестру». Тут зібрались представники місцевого… назвемо це бомондом, адже політичну складову андеґраунду в Узбекистані зазвичай не демонструють.

Вечором знову усі зібралися в Арт-Кафе. Я приєднався дещо пізніше і несподівано для себе відкрив, що за одним зі столиків разом із «нашою» в основному славянської зовнішності компанією сиділи і декілька східного вигляду хлопців. За хвилю хтось з кінотусовки прошепотів мені на вухо, що мовляв то – «комітетчики». І справді пізніше, коли п’яні балачки набули самого розпалу, я прямо запитав хлопців звідки вони знайомі між собою. На мить в розмові відбулась заминка за котрою послідувало явно штучне пояснення. А за якийсь час, мабуть розуміючи що приховувати більше нічого, головний таки озвучив професію свою і своїх колег, щоправда додавши, що на даний момент вони «не при виконанні».

Наступного дня вирушили до Ташкенту. Дорогою заїхали до старовинного міста Коканд – колишньої столиці Кокандського ханства, до володінь котрого входила і сьогоднішня столиця Узбекистану. В місті частково зберігся величний ханський палац – цілком достойний уваги туристичний об’єкт. В доста нафотографувавшись в стінах палацу, ми продовжили наш шлях і ще за світло того дня опинились в Ташкенті. Це місто з його 2,1 мільйонами жителів четверте за величиною у колишньому союзі після Москви, Петербургу, та Києву. Населення Узбекистану ж складає 22 мільйони, що виносить цю країну на третє місце після Росії та України. Для порівняння, чисельність населення Казахстану – 16 мільйонів, Киргизії – 5.

Типова радянська забудова, колонади та широкі проспекти загалом нічим не відрізняють Ташкент від більшості столичних радянських міст. Приємно радує око велика кількість зелених насаджень. Відносно невелика кількість в основному старих радянських авто є прямим свідченням про невисокий рівень життя навіть в столиці Узбекистану. Вечорами життя тут вщухає. Клубів, ресторанів, кінотеатрів та подібних культурного характеру установ тут обмаль, зате кидається у вічі велика кількість театрів. Більшість ліхтарів вечорами в Ташкенті не працює, що разом із невеличкою кількістю автомобілів та перехожих, створює враження мертвого міста.

А. мусила зайнятись у Ташкенті своїми журналістськими справами, я ж, аби не гаяти часу, вирішив податись на чотириста кілометрів південніше до старовинного міста Самарканд. Відстань була якраз такою, аби мандрівка повністю зайняла мій день.

В жодному разі як будете в Узбекистані не користуйтесь місцевими автобусами дальнього сполучення! Вщент набитий пасажирами старий радянський ЛАЗ (наша майже гордість!) зупинявся всюди, де тільки можна було зупинитись. При чому, «ваші» не лише усі пасажири на шляху, але й лічені тут пости дорожньої міліції. Замість того, щоб їхати по прямій майже-автостраді, він зробив неабиякий гак, аби зашпротувати увесь вільний простір аж попід сам дах, а задекларований водієм швидкий чотирьохгодинний маршрут насправді означатиме вашу неперервну шестигодинну консервацію в неперевершених ароматах Центральної Азії. Після всього у мене навіть залишилось півтори години на неперевершений Самарканд!

Сьогодні це типове узбецьке місто – себто доволі радянське й доволі зелене. Проте ті декілька пам’яток, що залишились від старого Самарканду – одного з найстаріших і найвеличніших міст на планеті варті уваги навіть найбільш прискіпливого та найбільш розбещеного туриста. В цьому питанні я суджу по собі.

Під час мандрівки, як це буває завжди, я багато спілкувався із місцевими жителями – представниками різних класів та професій. Незважаючи на явне небажання розмовляти на політичні теми, усе ж таки пощастило довідатись декілька цікавих фактів, зокрема таких, що стосуються тутешнього судочинства. Тут садять усіх інакомислячих незалежно від того в якій сфері їх вільнодумство проявляться – побутовій, політичній чи релігійній. При цьому, садять на немалі строки – 15 років не дивина тут. В результаті такої внутрішньої політики усі тюрми просто переповнені із-за чого в Узбекистані щороку оголошується амністія для частини ув’язнених. Така-собі «узбецька рулетка».

При перетині Узбекистано–Казахстанського кордону нам звісно ж було пред’явлено звинувачення в відсутності в’їздних декларацій. З огляду на що усі наявні у нас кошти – згідно тутешнього законодавства – повинні бути конфіскованими. Я намагався попередити А-ю, аби вона не вказувала реальної суми грошей, що наявні при ній, проте, будучи доволі прямою і напористою дівчиною, вона мене не послухалась. Довилось просто йти напролом, задіявши свої журналістські посвідчення. Через п’ять хвилин ми наперебій задавали провокаційні запитання начальнику зміни. Здається, тому дядькові зовсім не до вподоби прийшлась перспектива відповідати перед усім світом за огріхи узбецького законодавства, отож вже через десять хвилин після початку непорозуміння ми з А. опинились у такому рідному Казахстані.

Киргизія та Узбекистан – з одного боку дві настільки подібні за рівнем та стилем життя своїх громадян країни. З іншого – це дві абсолютні різні країни, якщо розглядати їх в контексті волевиявлення громадських свобод. Виникає питання: чому набагато більш перспективніший (принаймні в питанні наявних природних ресурсів) Узбекистан так і не розвинувся до рівня скажімо свого сусіду Казахстану? Відповідь тут може бути тільки одна: маємо яскравий приклад того, як диктаторське правління пригнічує природній процес розвитку суспільства. Привласнення бізнесу правлячою верхівкою (або навпаки прихід бізнесменів в велику політику - олігархія), приборкання конкурентів, відсутність конкуренції як такої, монополізація економіки і як неминучий результат стагнація усієї економіки – ці риси в тій чи іншій мірі притаманні більшості економічних системам пост радянських країн (виключенням є лише Прибалтика), проте сьогодні в найбільшій мірі вони проявляються саме в економіці ряду країн Центральної Азії.